Дніпропетровське відділення Малої академії наук України


запам'ятати

 


Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського "ХАІ" Міністерство oсвіти і науки, молоді та спорту України
Педагогічна преса Національна дитяча гаряча лінія
ДНУ ім. Олеся Гончара Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ Національний гірничий університет Баннер Баннер Національна гаряча лінія Яндекс цитирования

Національно-патріотичне виховання

 

Мій Шевченко


Філіппова Олександра



Слюсар Сніжана



Корнєва Анастасія



Жук Юлія

 

Чужої біди не буває









 

Збірка Костюченко Анастасії "Із вічних джерел"

На крилах мрій

Блощинська Софія

Чужое горе
 
Тонет незнакомец в океане,
Погибая в холодной волне.
Люди смотрят - тонет он в стакане.
Видят, может выбраться вполне...
Но незнакомец так упрямо тонет,
Будто сам мечтает лечь на дно.
Не кричит при этом и не стонет.
Знаю я, что тонет он давно.
Знаю я, что в этом океане
Вещи незнакомца и мечты.
Люди смотрят - тонет он в стакане. 
А я вижу в нем знакомые черты.

Одиночество
Я каждый день выхожу во двор,
Прохожу один и тот же маршрут.
И каждый день обращаю свой взор
На дедушку, что часто ходит тут.
Он всегда одинок и всегда печален.
В его глазах большая тоска.
Он человек в моей жизни случайный.
Но мне почему-то его боль так близка. 
Не знаю, где его жизнь поносила,
Что выбирал он в жизни, с чем остался.
Не знаю, какая вела его по жизни сила.
Кого он любил и с кем он расстался. 
Он каждый день тут проходит один.
Я каждый день провожу его взглядом.
И сколько мимо проходит спин,
А с ним никого я не вижу рядом.
И мне так хочется подойти и обнять,
Пускай его взгляд холоднее льдин,
Но я почему то хочу понять,
От чего же он вечно один?
Почему он мне кажется так знаком,
И чем могла его жизнь обидеть.
Отчего в один день за своим окном
Я боюсь однажды его не увидеть?
Я смотрю, как он идет домой:
Между тысячи – одинок, среди всех – невидим.
Мне кажется, в доме его – покой.
И нет никого, кто б ему помог. 
Как жаль, что мы стариков не видим!
И страшно однажды средь этих квартир
Со своими слезами одной остаться.
И страшно однажды увидеть мир
Точно такими пустыми глазами

 

                                                         Богданова Марина

                                                                  ШЛЯХ ДО СВОБОДИ
                                                                             Легенда
Колись у далекі-далекі часи, коли ще тільки формувався Всесвіт, Бог створив Землю. Ця планета була дійсно чарівною, квітучою, створеною немовби для раю. Там було все: і річки, і озера, і пустелі, і ліси, і гори... Бог розселив людей по всій землі, і вони були різними, такими не схожими один на одного, із власними мріями, своїми поглядами на життя, мовою, традиціями. Але Він сподівався, що попри всі труднощі, мещканці планети знайдуть спільну мову, і будуть жити у дружбі і злагоді, прислухаючись один до одного.
Люди не сиділи на одному місці, блукали по світу, шукаючи місцину, яка б припала до душі. Усі куточки на цій планеті були прекрасні, але один був дійсно дивовижним: дуже квітучий, розкішний, всюди цвіла калина, красуня-верба, але дістатися до нього було важко. Багато хто з мешканців зневірився у тому, що колись дістануться до нього і не хотів марнувати свої сили, тому й оселився на тих територіях, де знаходився. Тільки одна нація не втратила віру в те, що все-таки це місце є і що вони зможуть знайти його.
Дійсно, через місяці тяжких випробовувань  люди нарешті знайшли цю омріяну землю. Свою країну вони назвали  Україною. А красуня-верба і квітуча калина стали символами народу.
Минали роки. Люди об'єднувалися у нації, створювали держави, але мало було тих, хто не заздрив володінням іншого... Кожен народ хотів мати для себе все найкраще. Між країнами починалися суперечки, кожен думав тільки по себе і не зважав на те, що такі сварки можуть призвести до війни. Згодом і в самих країнах розгорілася ворожнеча, люди перестали довіряти один одному, забули про єдність, яка була між ними раніше, забули про те, що вони – єдиний народ. Це призвело до поневолення країн, серед яких опинилася і Україна.
Із болем у серці українців вимусили позбутися своєї мови, адже нова влада, яка захопила країну забороняла навіть мислити рідною, українською мовою. Народ у поневоленні уже втрачав надію повернути свою солов'їну, співучу мовуі визволити рідну країну.
Але залишилися ще люди, які вірили, що  після важких часів Україна все-таки буде  самостійною, незалежною, квітучою державою. Таким  був Віанор, який ще з дитинства мріяв про мир народів, про взаєморозуміння між людьми.
Батьки нарекли його Віанором не даремно, адже це ім'я означає силу, відважність, справедливість, вірність. Він вірив у те, що все можна вирішити без зброї та війни. Віанор щиро вірив, що згодом люди зрозуміють, що вони живуть не для війн, поневолень, вбивства, заздрості, а для миру, любові, взаєморозуміння, допоми один одному, вірив, що всі  рівні один перед одним. Хлопець розумів, що мечем справу не вирішити, як це робили його предки, тільки гострий розум, віра у єдність людей допоможе Україні стати незалежною.
Віанор вже майже п'ять років блукав по світу, шукаючи відповідь на одне важливе питання. Як допомогти людям повірити у своє щасливе майбутнє, довести їм, що коли вони єдині, коли зможуть довіряти та допомагати один одному, тільки тоді вони стануть незалежними, бо самі будуть вірити у свою перемогу, у єдиність України.
Молодик опинився у невеликому містечкувже поневоленої країни. Незважаючи на те, що між людьми не було єдності, його дуже привітно  зустріли. Саме тоді всі святкували Водохрещення і не було найулюбленішого за це свято, яке припадало на 19 січня.
За давніми віруваннями на Водохреща, з опівночі до опівдня, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби. У цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавина в народі освячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин.
Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів. Молодь збиралася на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості, щоб наблизити весну. На свято запросили і Віанора. Той, не довго думаючи, погодився розважитися разом з іншими. Свято було дуже веселим, люди були щасливими, і на мить здалося, начебто ніякої  ворожнечі між ними не було. Це дуже сподобалося Віанору, вперше після довгих років шукання він побачив те, що все-таки люди не втратили тієї доброти, щирості, любові,  що вони й досі поважають  один до одного і прислухаються до порад інших, бо не відчувають тієї ненависті, яка заполонила весь світ.
Але через кілька хвилин  веселощі закінчилися, спалахнула сварка між двома родинами. Виявилося, що тільки на перший погляд у цьому місті все добре. Насправді  непорозуміння між двома родами виникло давно. У цей конфлікт були втягнуті не тільки члени цих сімей, але й громадяни міста, кожний з яких обстоював свою. Конфлікт загострився, коли сім’ї дізналися, що їхні діти кохають один одного і збираються одружитися, надіючись на те, що їхня любов помирить родини після довгих років ворожнечі. Батьки не благословляли на одруження дітей і навіть заборонили їм бачитись. Через це на святі розгорілася бійка. Сусіди не залишилися обіч, також почали сперечатися між собою, підтримуючи одну із сторін розгорнутого конфлікту.
Віанор, спостерігаючи за ними, не повірив своїм очам, адже нещодавно всі, хто зараз готовий був з мечем накинутися на товариша, весело та мирно проводили час разом, як одна єдина родина. Хлопець не розумів такої поведінки людей. Чому жоден з них не бачив, що бійка – не рішення проблеми, чому жоден не зупинив ту суперечку, яка тривала вже багато років, чому замість цього люди продовжують ворогувати.
Але чвари не припинялися. Віанор не стримався, підійшов ближче, звернувся до громади і спробував заспокоїти всіх, щоб припинити конфлікт. Але люди, які так відчайдушно сперечалися між собою, навіть не слухали його. Тоді Віанор вирішив спочатку примирити ворогуючі родини, через яких розпочалася  бійка.
Підійшовши до обох родин, Віанор вихопив у них зброю та кинув її на землю під ноги сперечальникам. Від несподіванки на майдані запала тиша, всі дивилися тільки на Віанора, який звернувся до всіх присутніх і дуже голосно промовив:
–  Ви хочете бути незалежними, жити в єдиній державі, але ви не поважаєте один одного і не вмієте знаходити спільну мову, не прислухаєтесь до інших і вирішуєте всі суперечки зі зброєю в руках, навіть не замислюючись, до чого це може призвести. Ви забули головну заповідь: коли ти жорстокий до когось, то у відповідь обов'язково отримаєш зневагу і таку ж  жорстокість. Як вам стати незалежними, коли ви навіть один одного не поважаєте? Ви не єдина нація, а кожен сам по собі, бо нація – це єдність людей, в якій панує підтримка, любов і взаєморозуміння...
Палку промову Віанора перервав хтось із натовпу:
– А як ми  можемо жити у мирі,  коли між  нами  стільки ненависті, ми ніколи не зможемо стати єдиними, бо зробили стільки зла один одному.
На такий закид Віанор відповів:
–  А чи замислювалися  ви  над тим, через  що  виник конфлікт між вашими родинами? Адже крім того, що існує безлад у ваших сім'ях, ви також втягуєте у свою суперечку інших людей.
– Що ж тоді нам робити?
– Ви повинні забути всі образи, які чинили один одному раніше та пробачити все зло, бо змарнуєте своє життя. Ніколи не згадуйте про непорозуміння, що відійшли у минуле, залиште цю ворожнечу і тоді будете жити щасливо і  мирно  заради ваших дітей. І країна теж звідьниться від кайданів неволі.
Люди замислилися над його словами. Віанорові слова запали в серце кожному, Всі поклали зброю на землю. І після палкої промови Віанора всі остаточно усвідомили, що війна в житті – це горе, вона не приносить щастя нікому.
Щоб стати незалежними, українцям необхідно докласти багато зусиль, але у першу чергу – припинити всі сварки, по-справжньому об'єднатися в одну державу, стати єдиним народом. Тільки тоді Україна  стане незалежною, квітучою і  вільною! Тепер кожний громадянин країни вірив у перемогу, у єдність нації. Країна стала незалежною!
Минали роки. Український народ відродив рідну мову, традиції, звичаї, які передаться з покоління в покоління аж до нині!

Бут Дар'я
                                                        

Вірш про маму
Мама - вічне  слово,

Вічна і людина.

Найдорожча в світі

Неня для дитини.

Завжди вона поруч

Тілом чи душею,

І стаєш всесильний

Наодинці з нею.

Сонцем променистим

Її очі сяють,

А душі ріднішої

В Всесвіті немає.

Роботящі руки -

Ніжні , як фіалки,

Обнімають міцно

Сонне  янголятко.

А вуста співають

Піснями пташиними

Колискову райдужну

З різними дивинами.

Казку промовляють

Про небесних зайчиків,

Де по стежках сонячних

Бавляться пухнастики.

Знаю, скільки, мамочко,

Ти ночей не спала,

Та проте з усмішкою

Серце розкривала.

Нитками барвистими

Рушник вишивала.

На життя щасливе

Долю закликала.

Пахнеш ти дитинством,

Щирим та веселим,

Молоком з любистком,

Ароматним медом.

Посмішкою милою

Вічний лід розтопиш,

Водою цілющою

Мою душу зросиш.

І тоді, напевно,

З`явиться сон-спогад:

Вечір із дитинства

І матуся поряд.

Маленькі рученята

Обнімають маму,

А вуста шепочуть :

«Дякую без краю.

Мамо, ти найкраща

На землі людина!

Я така щаслива ,

Я  -  твоя дитина.»

 

У лісі

Ранок. Тихо так у лісі,

Тільки листя шелестить,

Про маленькі таємниці

Між собою шепотить.

Перший сонячний промінчик

Доторкнувся до вершин,

А туман ще огортає

 безліч лісових стежин.

І жадана прохолода

Напуває все живе.

Ця казкова свіжість ранку

Обійматися зове.

На ялині зріють шишки,

Розкриваючи плоди,

І насіння, як горішки,

Розлетілось навкруги.

Із нічного полювання

повернулася сова,

цілу ніч вона літала

відпочити час настав.

На траві веселка сяє

в ранніх крапельках роси,

і струмочок дзвінко грає

 в лісовій гущавині.

А маленький куций заєць

Тихо так кору гризе…

Незабутня ця картина

 Мрійні спогади несе.

Ліс – це магія і чари,

Казка, повна таємниць.

А ти спробуй відшукати

Ключ непізнаних скарбниць.

 

*****
Скалічена, але міцна держава.

Вона відродиться, як фенікс із золи.

Покотиться луною її слава

Через церковні дзвони золоті.

Іще казковим білопінним снігом

Свічки каштанів рясно зацвітуть.

Іще спекотним незабутнім літом

В обійми моря схочеться пірнуть.

Іще дитяча посмішка яскрава

Засвітить вогник в сутінках журби.

Іще на поклик відчаю кривавий

Обернуться усі серед юрби.

По венах рік блакитна кров тече.

І хто сказав те, що вона не панська?

Ми станемо й освятимо мечем

Христову віру, сильний  дух козацький.

І синя птаха щастя прилетить,

Своїм крилом нас від біди закриє.

І збереже іще на довгу мить

Шматок землі, що зветься Україна.

Без рідної землі ми -  чухраїнці.

А із землею - горді козаки.

Хіба сильніші будем поодинці,

Чи безвідновно канем у віки?

Ми станемо у бій невідворотній,

І голови солдати покладуть,

Однак не згубимо рідненьку неньку,

І з крові мальви буйно проростуть.

Ми не дамо тебе, святу, розп'яти,

Була до нас і будеш після нас.

Твоїм пісням іще не замовкати,

 а литися рікою довгий час!
 


Гоцірідзе Майя
 

Осінні квіти (23 листопада)*

Приходить осінь – золотий листок,

Який холодний, тихий її крок!

Вона іде повільно, не біжить,

Все більший смуток сіє на душі.

Та все фарбує осінь в кольори,

Що не побачиш іншої  пори.

Осінні квіти – цвіт розмаїття,

Яскравість світу… Дивне є життя!

Осінні квіти – красне забуття;

Жовтіють віти, час - у небуття…

Останній дар природи перед сном,

Останні дзвінкі ноти за вікном –

Осінні квіти,  барви ті яскраві…

Та хто згада осінній день кривавий?

Сумує лиш надворі листопад

В день двадцять третій котрий рік підряд…

Осінні квіти, грішне забуття…

Невже сьогодні діти, як сміття?

Осінні квіти, зірване листя,

Похмурі віти, знищене життя…

А скільки вже убито цих дітей

За стільки літ? І сором де людей?

Осінні квіти всі уже зів’яли,

Не народившись, діти смерть пізнали.

Все плаче осінь, докір для людей

За вбивства ненароджених дітей.

Осінні квіти, муки каяття:

На білім світі не живе дитя.

Осінні квіти йдуть у небуття,

Загиблі діти – болісне чуття,

Загиблі діти – совісті чуття…

* - Указ Президії ВР СРСР про скасування заборони абортів

 

Справжня сила

Мабуть, не знає правди світ жорстокий,

То й вчить відповідати злом на зло.

І «сильний» тут шукає шлях широкий…

Куди нас, люди добрі, занесло?!

Та вірю: є ще в світі той, хто знає,

Що сила не у гострому мечі,

Не в того, хто мечем тим всіх рубає,

Лише в покірній є вона душі.

Адже не треба розуму багато,

Щоб злом на зло комусь відповісти.

А хто сміттям для всіх зуміє стати,

Без гніву той тернистий шлях пройти?

Лиш той, хто ворогів своїх кохає

І терпить муки, справжню силу має.

 

Крила

А знаєте, є в мене крила,

І зіткані крила ті з пісні,

І вишиті цвітом бузковим,

Левкоями, вереском білим,

І маки на крилах є різні,

Лілеї – тим цвітом шовковим…

Та є там і терен колючий,

І нитки з кропиви болючі,

І квіти осінні зів’ялі,

Цупкий хміль і квіти бур’янів,

І є на цих крилах ковила,

Ота, що росте на могилах.

А знаєте, є в мене крила,

І зіткані крила ці з мрії,

Де сакури цвіт зір чарує,

Квітує і яблуня біла,

І запах солодкий той віє,

Та десять лише днів квітує

Та сакура. Вишеньки квіти,

Кульбаби цвіт жовтий привітний…

На мрії весняних тих крилах

Ромашки, волошки розквітли,

Квітки польові зір милують,

Та зовсім не довго квітують…

А знаєте, є в мене крила,

І зіткані  крила з кохання,

П’янкою прошиті лозою,

І їх беладона покрила,

Дурман, сон-трави зле дихання,

Тирлич і гіркота полину,

Цикорій, червона калина,

Шавлія цвіте там і хіна,

І м’ята терпка, і шипшина,

І реп’яхом крила ті шиті,

Й рожевим серцем розбитим... 

 

 

Комарин Юлія
 

Карпати

Вони стоять в величному мовчанні

І таємниці людства бережуть.

Такі розкішні, дивні і печальні

Своє покликання блаженно так несуть.

Хтось каже – небо на плечах Атланта,

Хтось каже – центр світу, то Кавказ,

Я ж буду уявлять себе в Карпатах,

В житті моєму ще мільйони раз!

Я знаю точно – там почався Всесвіт,

Він там зростав і бігав по траві,

Там зрозумів, що означає безвість,

І вигадав майбутнє сам собі.

Мольфаром став: наворожив Планету,

Начарував і сонце, і дощі,

І сплутав він в небеснії тенети

Всі тонкощі людської лиш душі…

А нині він дорослий вже хлопчина,

Владар зірок і пан усіх планет.

Він вже не та замріяна дитина,

Що малювала сонечка портрет.

Та все-одно, покинувши будинок,

Не боячись негод і всіх утрат,

Він часто так верта на Батьківщину,

Бо Всесвіт починається з Карпат!

 

***

Осінь плаче - вона печальна,

Я теж плачу, сумую теж.

Де кінець тут і де початок?

Це велика печаль без меж.

І напитися б тихо чаю,

Загорнутись в строкатий плед,

Тільки б сови сильно кричали,

І блищали хвости комет.

От заснути б хоч трохи, міцно,

І побачити віщі сни.

У Морфеєве тихе місто

Від реальності утекти.

 

***

І знову потяг. Ці важкі валізи -

У них же стільки мандрів та пригод.

Перон печальний ніжно-ніжно сизий

Проводить у черговий рейс вагон.

Так тоскно скрипнуть всі колеса й рейки,

Бо їм би відпочити ще хоч мить.

А пасажири розпакують батарейки,

Щоб в подорожі фото всім зробить.

Тут машиніст всю швидкість пустить залпом -

Замиготять за вікнами поля -

Колись він мріяв стати космонавтом,

Та комусь зорі, а комусь й Земля.

Хтось мчить у мандри, хтось верта додому.

Єдиний потяг, різні всім путі:

Комусь по щастю бігти золотому,

Комусь і плакать у тяжкій біді.

А потяг знає, знають все й вокзали,

Хоч і не хочуть тяжкості знання.

Скільки людей тут щиро цілувались,

Стільки людей і проклинали тут життя.

Та що там їм, тим потягам й вокзалам -

Залізо й камінь, вони стерплять все,

Бо ж люди кажуть, що душі не мають,

А вони слухають і чують, чують все!

Одні народжені, щоб жити в вічних мандрах

Допоки не роз'їсть іржа і час,

А іншим же стояти все на картах

І проводжати й зустрічати нас.

А ми ідем і ми того не знаєм,

Що марить потяг спокоєм вокзальним,

ну а вокзал так тихо й довго плаче,
У мріях себе потягом він бачить.

 

Крамарь Ольга
 

***

хто так вміє любити цих воїнів, як вона?

шити їм сорочки з сіруватого полотна,

на конвертах писати адреси та імена,

купувати для них сірників, тютюну, вина,

 

вечорами співати забуті старі пісні,

нести в пазусі з лісу горіхів або суниць,

позичати їм книги й ножі та в тривожнім сні

шепотіти в пітьму їхні жарти та позивні,

 

розмовляти із ними на сотню чи більше тем –

про минуле, війну та про будь-яке із мистецтв –

напувати відваром, що пахне, мов літній степ,

пам'ятати пойменно всіх їхніх жінок, дітей,

 

ледь торкатись долонь і казати: «нам треба йти,

нам не так вже й багато лишилося до мети»,

на ніч вголос читати важливі старі листи?

хто ще вміє так само тримати і берегти?

 

їх десяток – це хоч невеликий, але загін.

хтось прийшов зі степів, хтось – з лісів, узбреж чи гір,

кожен вірить у щось, кожен має своїх богів.

їх об'єднує кров спільно знищених ворогів,

 

призабуті страждання – із тих, про котрі мовчать;

їх об'єднує дружба – незламна й міцна, хоча

її били залізом і втрати, і біль, і час.

їх об'єднує ще надто рідне їм всім дівча.

 

хто так вміє любити цих воїнів, як вона?

промивати їм рани, являтися в тихих снах,

пити з ними життя не вагаючись і до дна,

в долі кожного дзвінко звучати, немов луна,

 

повідати легенди своїх та чужих країв,

обереги плести їм від звіра, вогню, змії

і триматися поряд у пеклі страшних боїв?

кого вміють любити ці воїни як її?

 

 

Шамаєва Єва

 

Найдорожче

Мої слова такі прості,

Мої слова такі дитячі,

На рідній я живу землі,

І в цьому щастя своє бачу.

Воно вливається мені у душу,

Воно хвилює так безмежно,

І завжди пам’ятати я мушу

Що Україна моя – незалежна.

Україно моя! Батьківщино моя!

Ти усіх нас в любові ростила!

І велика вкраїнська сім’я

Вже орлині розправила крила.

Наш народ незалежний,

Наш народ співучий,

Наш народ вірний,

Наш народ невмирущий!

Хочемо жити під мирним небом,

Хочемо, щоб доля всміхнулася всім,

Отака Україна нам треба –

Наш найкращий у світі дім!

 

Рідне

Йдемо вперед, і хочеться співати,

А теплий літній вітер

Допоможе нам відчувати,

Що кращого немає на світі,

Як дивитись на синє небо,

Спокійно лежати у житі,

Життя будувати як треба,

І мріяти кожної миті.

Наш спів - як хвиля дужа,

Його чують навіть зорі.

Голосніше співай, мій друже,

Пливучи в життєвому морі.

Гарно так йти й відчувати,

Що воля – це справді сила,

Горя, війни  не знати,

Рідна земле, Вкраїно мила.

 

Осінь

Дякую тобі за осінь.

В якій багато радощів й страждань.

Вона була чудова, та не зовсім

Бо так багато в ній нездійснених бажань.

Ще тепло дарують сині небеса,

Як спогад літа, що вже відшуміло,

І сонце холодно звиса.

Й не гріє серце збайдужіле.

Ти залишишся в моїй осені,

Ніби просто знайомий хтось,

Будеш відлунням холодної просині

Чи спогадом того, що не збулось.

 

Павловська Маргарита
 

***

Ти чув колись, як дихають ліси?

як листя шарудить, ковта повітря,

а як птахів дзвінкі лунають голоси

і квіти радо тягнуться до світла…

 

Ти бачив сонця захід поміж гір,

безмежні і легкі неба простори?

Чи дивувався тій палітрі кольорів,

у які дощ розфарбував усе, мов море?

 

А пам'ятаєш, як ходив по росяній траві,

як намагався рахувати зорі

та як збирав ромашки польові,

вмивався як ти в озері прозорім?..

 

Й одразу тепло на душі стає,

коли дивлюся я на прекрасні краєвиди…

Все серцю рідне, все моє,

все змалку зву я «Україна»!


Україні

Так змістовно, сильно

Відчутно в Тобі почуття любові.

Та на душі і журно, й слізно,

І серце втоплене у крові…

Чому так швидко все скінчилось?

Чому забулось все?

Часи, коли тобі волошки снились,

Свободи рідної лице.

Забула Ти, як вільною була.

Забула, як боролись козаки.

Забула все… Святі слова,

І незалежності роки.

Ти відчувала,

Як повільно серце билось,

Як зупинялося життя.

Народ в неволі… А Ти молилась

 І поставала з небуття!

Аби Тобі волошки снились,

Аби Ти вільною була!

 

МАМІ

Сподіваюсь, що ніколи не буде того,

Хто не почує мудрості маминого Слова,

Що вривається в серце, лікує, допомагає,

Що, наче сонце, душу зігріває.

Що всіх зрозуміє і завжди пробачить,

Що нас відчуває, що наскрізь нас бачить.

Що може дати  поштовх у Вершини життя,

Що нас надихає все наше буття.

Що іноді сварить нас, (бо так треба),

Що за нас молиться до Бога у небо,

Що окриляє здійснити ти нові відкриття…

Я дякую, мамо, за щастя Життя.

 

Який сумний у осені пейзаж

Який сумний у осені пейзаж:

Опале листя, чорне дно калюжі.

Немає сонця, є тільки міраж

І радості від цього щось не дуже…

О, цей осінній, о печальний час!

Згадаєш, що було, а чи щось далі буде?

Вважаєш, від журби рятунку вже нема?..

Ти все згадай,і буде те, що буде…

У серці відшукай краплиночку тепла –

Ту літню спеку, моря срібні хвилі.

Згадай і річку, що в бабусі край села,

І хмари, що над полем, білі-білі.

Згадаєш все. Піде звичайна злива.

Така ж осіння, але затишно-гаряча.

То не проста вода, що Землю напоїла.

Просто на небі хтось так само гірко плаче.

Осінь не винна у твоїй журбі.

Ні дощ, ні вітер, ні дерева голі.

Шукай печалі краще у собі,

А не в журбі сумній Природи долі.

Який сумний у осені пейзаж:

Опале листя, чорне дно калюжі.

Немає сонця, є тільки міраж

І радості від цього щось не дуже.
 

Савченко Олеся
 

УКРАЇНКА

Прийшов козак в гості до Бога

Та й засмутився трохи:

Француз з француженкою був,

В іспанця була жінка…

Та серед безлічі жінок не було українки.

Звернувсь  козак тоді до Бога

І почав казати:

«Хочу жінку – господарку,

Для діток добру мати.

Щоб не гаяла час марно,

Хитру, милу, добру, гарну.

І, що б там не було й не стало,

На мене лиш вдома чекала.»

Бог подумав і створив

Таку чудову жінку.

Відтоді в світі ідеал –

Наша УКРАЇНКА.

 

Твоє майбутнє – це ти

Майбутнє кожного чекає,

Ніхто від нього не втече:

Талант у комусь поховає,

А комусь знову шанс дає.

І всі малюють перспективи

Хоч то - дорослі, хоч – малі

В мріях живуть вони в Берліні,

Ну, тут вже кожен хто – куди.

Й мало хто дума, що навчиться

Всьому, чого він так хотів,

Повернеться на Батьківщину,

Потім поможе «молодим».

Більшість хвилюється про себе,

Як проживе наступний  день,

В них діти вчаться десь далеко,

Але ж нема чужих дітей.

І кожен крутиться як може,

Плекає своє щастя сам,

Й ніхто йому не допоможе,

Грошей нема – не назбирав.

І всі везуть  дітей в Європу,

Бо вдома – «люди не такі»,

Але ж ти сам – така ж людина…

Твоя країна – то є ти!


З АТО

«Привіт, матуся.

Лист з Луганську

Пише тобі рідний син.

На нас кидаються зненацька,

А ми за рідних тут стоїм.

Стоїм за нашу Україну,

За ненароджених дітей…

Стоїм, тому що козаки ми,

І ризикуєм кожен день.

Я не голодний, не хвилюйся.

Все більш – менш добре, втрат нема.

Товаришам допомагаю,

Читаю часто «Кобзаря».

Також писав листи коханій,

Вона відповіла мені.

Тобі писав – згадав дитинство,

Як зранку бігав по росі…

Ти, мамо, тільки дочекайся.

Скоро додому повернусь

Й до тебе, моя рідна ненько,

Тихенько, ніжно пригорнусь…»

За вікном хуга люто віє,

Сердитий вітер завива…

Сиве волосся, сльози ллються –

У мами сина вже нема…
 

ДУХ НАРОДУ

Я народилась в прекрасній країні,

У квітучій, співучій моїй Батьківщині.

Народилась у вільній соборній державі,

Де ціною життя завжди мир  здобували.

Я доросла, та зараз плачу багато,

Бо звістки сумні чую з кожної хати.

Напала війна і люди вмирають,

А у Раді Верховній про це ніби й не знають!

Та думка народу нас всіх об’єднала,

На захисті волі, щитом живим стали.

Незламнії духом мчать волонтери

Туди, де воюють, до тих, хто нужденний.

І ми, на колінах не гідні стояти,

Батьківщину ми будем завжди захищати.

І най, в нас стріляють, намагаються вбити,

Віру в краще майбутнє в нас не зломити!

Душу, тіло  і честь ми за волю положим.

Та  підступного ворога ми переможем!

 

Чужої біди не буває

Бабічева Анна

Атомне жахіття

Ви знаєте, що таке квітень?
Для вас це місяць розквіту Землі?
А може, це для вас щасливі діти?
Не знаю, але для мене - ні.
Ніч. Двадцять шосте квітня.
Вісімдесят шостий рік.
Ця дата б’є мов біль столітній,
Ця ніч - це жах. Ця ніч - це крик.
Цей крик пронизливий, потужний.
Той, що заглушує Антарктики вітри
Та викликає спогад тужний-тужний.
Це квітень. Ніч. Година двадцять три.
Це атомне жахіття, що схопило в пазури
Серце природи й почало щосили розривать.
Природа-лікар, ми  не ескулапи!
Живі й мертві, правда, цього не простять. 

Діалоги байдужості
  Ви знаєте щось про Чорнобильську трагедію?
     Так, щось чув.
Ось така виходить комедія…
Хтось «щось чув», а хтось там був.
   А що можете сказати про поліщуків, народ такий на Поліссі?
Якщо чесно, не знаю таких. Де-де, кажете, на узліссі?
І гуляють по світу цих діалогів
Варіації і варіації…
Ви, будь  ласка, із душевних своїх каталогів
Вирвіть сторінки «байдужої радіації».
 

 

Деркач Татьяна

Чернобыль
Как радостно цвела весна!
И птицы с юга прилетели,
И ветерок тихонько веял,
И парень с девушкой стояли
На берегу журчащего ручья
Как вдруг негаданно-нежданно
Сюда пришла беда.
Тут страшный взрыв потряс округу
 И пепел бросил на поля.
И сразу вокруг почернели деревья,
И лес не оделся листвой,
И только чернобыльский ветер,
Как коршун, кружил над землёй.
Смелые парни, забывая про страх,
На чёрный реактор
Надели стальной саркофаг.

Годовщине Чернобыльской трагедии посвящается
Остановись, прохожий,
погоди!
Остановись, прохожий,
подожди!
Подумай чуточку и не спеши,
А лучше вспомни тех героев,
Которые по всей стране,
Спасая нас от страшной доли,
От радиации большой,
Под обелисками нашли себе покой.
Двадцать шестого апреля
Землёй пронеслась печаль:
Атомный взрыв в Припяти
Разорвал даль.
И мирный атом по стране
Вдруг стал ужасной радиацией,
А мы не обладали
Нужной информацией,
Не знали, как атом обуздать,
Как от радиоактивности
Дома, людей и землю защищать.
Стронций нёс облучение,
Нёс гибель, мог убить
Всё население.
Мы вспомнили трагедию Японии,
Их Хиросиму
И Нагасаки.
И встали лучшие люди
На защиту своей страны
От жуткой атома атаки,
От этой страшной беды.
И вот уже Припять –
Зона отчуждения,
Всего  прекрасного уничтожения.
В тот год почернели деревья,
И птицы покинули край,
И поле полыни пахучей сгорело…
Стал ад, где когда-то был рай.
Сотни парней и девчёнок
Встали страну защищать.
И слово везде полетело:
Чернобыль в беде, спасай!
Жизни своей не жалели,
Здоровье своё положили,
Чтоб сонце нам ярко светило,
Чтоб птицы в небе кружили,
Сады урожай взрастили,
Чтоб новые поколения
Радостно жили.
И подвиг их
В борьбе с невидимым врагом
Запечатлен в судьбе
Пришедших поколений.
Их жертвенность
Останется в веках,
Наставших  временах.

 


Бельтюкова Валерія

 

Чорна хмара

Над нами чорна хмара нависає-

Кружляє то в нічному небі смерть.

Навкруг нас дике полум’я палає,

Полон наш – сил хімічних круговерть.

Ніхто на думці не трима питань,

Чи доживе до ранку він, чи ні,

Бо нам знайоме пекло цих завдань.

Ми дощ, що гасить порох на війні.

А хоч і доживемо ми до ранку –

До першого, до другого, можливо,

Хто-небудь третього зламає ланку, -

Життя для нас не буде вже щасливим,

Бо хмара осіла нам в легені

І в’їлась в шкіру, отруїла кров

І на хвороби прирекла страшенні,

Від них ніхто ще ліків не знайшов.

Нема різниці, звідки ти з’явивсь,

Яку ти мову рідною вважаєш,

Ми станемо лиш рівним рядом лиць,

І ти зі мною в часі застигаєш.

Біди чужої, брате мій, нема,

Нікому не втекти від цього горя,

Ця хмара нависає над всіма,

 А зупинить її  - лиш наша доля!
 

Ключі від міста

(Присвята місту Прип’ять)

Ключі від міста віддано пітьмі,

Її прозорим з виду рученятам.

Чорніє й досі на земному тлі

Те місто, що заховане за грати.

 

Ключі від міста віддано із боєм,

Нерівним, і жорстоким, і трагічним.

В бою цім теж були свої герої,

Їх імена палають болем вічним.

 

Ключі від міста віддано у мить:

Лиш декілька секунд – і вже нема

В героїв шансу полум’я згасить,

Смерть на ключі правицю підійма.

 

У землю, у повітря, сірі стіни,

В стеблини буряну, що камінь точать, -

В усі пітьма уїлася тканини;

Нема таких, хто жити там захоче.

 

Шляхи туди лежать закриті, поки

Не можна дихать там повітрям чистим.

Таким законам вже із тридцять років,
Бо віддані пітьмі ключі від міста.

 

Чередниченко Анастасія
 

Біду ми гордо зустрічали

Весна чудова нас вітала:

Людська душа лихого не чекала.

Усе цвіло, буяло та раділо –

Ось раптом скрізь та й почорніло.

 

Сумну співає пісню ліс рудий,

А вітер розганяє дим страшний,

Пташки затихли, сонця вже нема,

Лише біда всю радість відніма.

 

Ні! Ми плакати не сміємо,

Давайте всі оглянемось навкруг.

Біда одна, а ми всі разом будемо,

Здолаємо її та станемо в міцний ланцюг.

 

Біду ту гордо зустрічали,

Боролись з нею, лихо проганяли,

Єдналися в двобої за країну,
Ставали рідними за знов квітучу Батьківщину.

 

     Свистун Анастасія
 

1. Чорнобильські зорі

Опустив вже вечір занавіс ліловий,

І на синім оксамиті виблискують зірки,

Лиш холодний місяць, білий, мармуровий,

Дріма собі тихенько, шепочучи казки.

Чарівний світ! Там не було людини,

Лиш зрідка хтось порушує їх сон,

Живу собі і мрію щогодини,

Що я сузір’я Діви чи Ясон.

Крізь скло небес очей на мене дивляться мільйони,

Замріяних веселих і пустих,

А там нема безлюдної тієї зони,

Закритої шарами, туманних стін густих.

Не чути плачу рідної землі

і слова хворобливої дитини,

А в небо, що злетіли журавлі,

Несуть на крилах не вінки з калини.

Летять за ними біль і розпач,

Вдовині сльози і вічна печаль,

Тужливо заводить пісню скрипаль,

Накинуло небо чорну вуаль.

В пам'ять про те, коли вперше

Здригнувся від вибуху світ,

І першими йшли не для звершень,

Щоб посадити надії цвіт.

Самотньо блукають зірки між вітами,

Між травами і чорнобильських квіт,

Вони лиш були німими свідками,

Як палав у вогні весь світ.

Втри сльози й не плач, моя Україно!

Ми тебе у ромашки вберем,

Душа, що страждала твоя не єдинна,

І зорі палають вічним вогнем.
 

2.  Ти знаєш, мамо, а нічого геть не змінилося…

Ти знаєш, мамо, а нічого геть не змінилося,

Скільки ж слів, скільки ж зламаних квітів, все як тоді,

ти сьогодні вже рік як мені не снилася.

Сказала сусідка: треба чекати біди.

Чекати.. Боже, мамо, як я втомилася,

Ці люди, їх посмішки, правда чужа,

Я не скорилася. Чуєш, Я не скорилася!

Просто змертвіла обпльована всім душа.

Не питай, як живу. Чом пашать у радіації щоки,

Чому очі горять дивним вбивчим вогнем,

Не дивуйся незграбним, моїм невпевненим крокам,

Ми ж тепер під куполом Чорнобиля живем.

Це наш хрест. Це і є той прогрес??

Це моє вчора, сьогодні і ..завтра??

Всього два слова - вибух та ЧАЕС,

І ще мільйони нічого не вартих.

Я ж у безвісті туманній зникну,

Оттак звичайно без прощань і муки,

А чомусь все ніяк не звикну,

Що вмираєм тепер за науку.

Що діти мої скалічені,

За провину чиюсь залатану,

Лине потік незлічений,

Цих «пробачте» у кожну хату.

Залишилось зовсім мало. Ця неділя і трохи літа,

І стане небо багряним і буде моєю втіхою,

І попливуть по змутнілих водах з снів-казок білосніжні лебеді,

Все буде, мабуть, по-новому, тільки буде уже без тебе..
 

3. Квітнева ніч і зорі-блискавиці…

Квітнева ніч і зорі-блискавиці

летіли в пригоршні щирі дитячі

і пестились мрії, і світилися очі

вогнем того мирного атома.

Не лови ти ту зірку, дитино,

вона гірка, іі ймення - Чорнобиль.

Та дитина вірить у казку,

а в казці нема гіркоти.

Хтозна - що бажало маля,

зникаючи зі світу дитинства

з урановим серцем гарячим,

з туманним блиском  очей.

Ще одне життя як газетна вирізка

загубилося,зникло , покрилося пилом.

Хвилина пям'яті - і знову буденність.
Життя іде далі.

 

Галушка Валерія
 

ТЕХНОГЕННІ  ЛИХА

А ми зросли: зробили відкриття,

Злетіли до сузір’їв і галактик,

Створили купу досконалих практик,

Щоб винайти нарешті забуття?

 

Світ навкруги давно вже став скаженим,

А  ми від правди криємось в святах,

Неначе в паперових пелюстках

Сховатись від колізій техногенних.

 

У прагненні полегшити життя,

Надбати непотрібні зовсім речі

Планету відібрали у малечі,

Та чомусь не відчули каяття.

 

Горить усе під полум'ям пожеж,

Що спричинило ставлення недбале:

Грошей людині завжди буде мало,

Тому і рух вперед не має меж!

 

Горить уже країна у вогні.

Від вибухів страждають безневинні.

Зануртесь у легенди старовинні,

Щоб врятувати землю від руїн.

 

Знайдіть натхнення у прозорих плесах,

Відчуйте силу своїх власних рук,

Хай принесе вам радість кожен рух,

Навіть якщо цей рух не на колесах!

 

Життя шалене! Техногенний час!

Та правда, як і завжди, на долоні.

Хай завжди б’ється думка в ваших скронях:

Залежить світ увесь лише від вас!

 

Спиніться! Хай в душі лунає гасло:

Пожежам навіки скажімо «НІ!».

Не віддамо ні лісу, ні стерні!
Хай полум]я любові лиш не згасне!

 

Семенюк Катерина
 

Спустошена земля

Ви чули, як плаче спустошена Прип’ять?

Чорнобиль здригнувся, настала пітьма.

Здається, що сонце тут більше не світить.

Залишилась тільки зажура одна.

 

В жахливий той день мирно спали родини.

Та все перекреслив руйнуючий грім.

І їм залишились години, хвилини.

Аби врятуватись, покинути дім.

 

Тікаючи, люди тоді ще не знали,

Що подих смертельний уразив давно.

Вони лиш надіялись, тільки чекали.

Та біль втамувать не могли все одно.

 

Спустошена земле! Озвися, благаю!

І відродися, як фенікс, з вогню.

Бо рана в душі по цей день не вщухає.
Прокинься, одужуй! Благаю! Прошу!

 

Турчан Варвара
 

Згадка про Чорнобиль

В ці дні квітневі ми думаєм багато

Про те, що довелося нам прожить.

Про той Чорнобиль, що від нас далеко.

Що сумно і печально без людей мовчить.

Застигло все: дерева, квіти,

Трава заснула назавжди.

Лиш хмарки і сердитий вітер

Нагадують Чорнобиля жахи.

Та час летить, життя іде,

З роками трохи біль вщухає.

Чорнобиль, що вже тридцять років

Людей з минулого жахає.

Я вірю – зацвіте волошок цвіт

На цій приреченій Чорнобиля землі.

Що підуть в забуття всі тридцять літ,

І полетять у вирій журавлі.

А побажати хочеться одне –

Чорнбиля трагедія нехай минає.

І душі українські полишає,
Бо жити хочеться, як Бог дає.

 

Андрущенко Альона
 

26.04.1986

Квітень. Пізня година.

Спалах. Вибух. Вогонь.

Чорнобиль. Прип’ять. Родина.

Жар обпалених долонь.

Навантаження сягло апогею,

І стрілки вгору попливли.

Страшенний вибух пролунав,

Він щастя у людей забрав.

Земля палає під ногами.

Військові кинулись у бій.

Закрили радіацію тілами.

І виконали подвиг свій.

Їх імена ніколи не забудем,

Для нас вони герої назавжди.

Їх шануватимуть Вкраїни люди,

Лунають імена їх крізь роки.

І рана ця болітиме ще довго,

Нагадуючи про страшний той час.

Коли дитячі відгуки замовкли.

І вогник сподівань уже погас.

Це атомне створіння йде по землі.

І журавлів ключі минають Прип’ять.

І цей набат звучить тобі й мені.

Чи буде квітень знов?-
Це нам вирішувать!

Красногрудь Поліна
 

***

Моя рідна хата, мальви під вікном.

Пахне м’ята ніжно-зеленава.

І весна прийшла, квітень прийшов знов.

Наді мною сонечко яскраве.

   Та ці гаї шумлять не всюди.

Не всюди соловейко виграє.

Там не живуть вже більше люди.

Лиш біль та втрата в цьому краї є.

Страшенний атом всіх згубив

І шлях до щастя заступив.

У Прип’яті лишились долі,

Що їх в майбутнє не пустив.

Мій рідний край – то неосяжна казка.

Вони ж не знають, що воно таке.

То Божий дар, то Божа ласка.

Домівку мати – краще над усе.

А атом гонить, гонить їх по світу.

Вони, як він, не знають вже межі.

Старі, дорослі і маленькі діти.

Лиш пустка замість серця у душі.
 

Литвин Ганна
 

Чужої біди не бува
По тридцять мине ще не раз -

Золою покриється час.
А там, де кричала сова,
Чужої біди не бува.

Чорнобиль - минуле чи ні ?
Чому він і досі в мені ?
Це пам'ять людська навіки жива -
Чужої біди не бува.

Для тих, хто вогонь зупинив,
За нас воював без війни,
Хто бачив криваві жнива -
Чужої біди не бува.

Прямують у майбутнє літа,
Із попелу Чорнобиля Фенікс зліта.
Навічно лунають слова:
"Чужої біди не бува".

 

Шмалько Анастасія
 

Почесна праця рятівника

Рятувальників справа свята,

Вдячність серце моє огорта,

І зникають і розпач, і страх,

Бо наш спокій в надійних руках

 

В тих руках, що працюють невпинно,

Що рятують із пекла дитину,

Загартовані руки і сильні,

Що життя зберігають людині.

 

А життя, то є скарб найдорожчий,

Що його не купити за гроші,

І щоб хтось  залишився живим

Рятівник ризикує своїм.

 

Тож коли визволятиме знову,

Він людей із вогню, із біди,

Бог почує нехай цю промову -
"Дай йому і себе зберегти!"

Шинкаренко Владислав
 

Біль. Память. Вічність.

Чорнобиль. Ніч. Тиша.

Четвертий реактор. Вибух.

Радіація. Страх. Паніка.

Сльози. Евакуація. Рятівники.

Час. Бездумність. Робота.

Безстрашність. Біль. Турбота.

Горе. Смерть. Нагорода.

Подяка. Посмертно. Любов.

Утрата. Пам’ять. Вічність.
 

Поема про життя

Ти дерево, у якого є коріння.

Ти добрий і веселий чоловік.

І все в твоїх руках:

Любов, життя твоє і щастя.

Ти власник цього усього.

І ти творець, і ти боєць, і ти митець.

Ти твориш сам свою картину.

Люби життя.

І виконай свої бажання.

І буде так, як ти захочеш.

І будеш ти, ким стати хочеш.



Школа громадянської та волонтерської участі та

патріотичного виховання для дітей

 

Мета Школи: Виховання громадянської свідомості учнівської молоді України шляхом неформального інтерактивного навчання.

 

Ціль: Створити умови для формування у підлітків активної життєвої позиції, здатності до самореалізації в умовах громадянського суспільства та надбання успішного соціального досвіду, лідерських якостей та  усвідомлення причетності до локальної громади, шляхом неформального інтерактивного навчання.

 

Проблема:

За останні роки в Україні проблема патріотичного виховання і виховання громадянської свідомості молоді має важливе значення. Сьогодні в Україні є необхідність в побудові дієвої системи громадянської освіти, яка б об’єднувала різні державні і недержавні інституції. Інноваційного та комплексного підходу у вирішенні зазначеної проблеми бракує, навіть при наявності затвердженої Концепції національно-патріотичного виховання.  Усвідомлення своєї ролі у громаді, участі та можливостей впливу на її розвиток є низьким, а також відсутнє комплексне бачення розвитку України. Діти, молодь здатні формувати бачення на довготривалу перспективу, оскільки вони ще не мають такого життєвого досвіду, який паралізує здатність мислити глобально, мріяти та не перейматись тактичними проблемами, які можуть перешкоджати цьому процесу. Громадянська освіта дає можливість молоді увійти в простір громадянського суспільства, зайняти більш активну позицію серед своїх однолітків, сформувати в собі вміння і компетенції жити в громадянському демократичному суспільстві.

 

Завдання Школи:

 

❖     популяризація громадянської освіти серед школярів України;

❖     виховати грамадянсько свідому та патріотичну молодь;

❖     надати молоді інструменти та знання для реалізації суспільно-корисних ідей та проектів, через навчання основам проектного менеджменту та сприяння їх реалізації;

❖     виявити і підтримати розвиток лідерських, організаторських, творчих та дослідницьких здібностей школярів;

❖     поглибити  самоусвідомлення дитиною себе та своїх цінностей;

❖     розвинути навички комунікації.

❖     побудувати молодіжну спільноту-громаду з подальшим її долученням до участі у житті громади району, села чи міста;

❖     залучити до участі у школі  дітей переселенців та посприяти їх соціалізації;

❖      об’єднати зусилля молоді задля вирішення проблем, якими переймається спільнота;

❖     заохотити до поглиблення дружніх зв’язків;

❖     сформувати турботливе ставлення до батьків, друзів, вчителів;

❖     сформувати розуміння важливості відповідального ставлення до свого вибору;

 

Цільова аудиторія: учні 8-10 класів з усіх регіонів України

 

Місце навчання: база МАН в Пущі-Водиці

 

Етапи проведення школи:

Етап 1 "Цінності в світі можливостей" – 10 – 16 квітня 2016 року

Етап 2 "Мистецтво змін"- 15-21 травня 2016 року

Етап 3 "Від локального до глобального" Дій локально, думай глобально!-  16-22 жовтеня 2016 року

 

Навчання здійснюватиметься тренінговими інтерактивними методиками серед яких - Learning by doing, освіта через мистецтво, театральні методики “Форум театр”,  “Філософія освіти”,  медіація, методики Монтессорі та інші. 

 

Проект реалізовувався спільно з Малою Академією Наук, Благодійною фундацією "Діти надії”, Молодіжною ініціативою “Серце в долоньках” та Центром  Політичних  Студій  та  Аналітики.

 

Координатор проекту: Катерина Клюзко +38 (096) 706.2943, k.klyuzko@gmail.com

 

 

  З 16 по 21 травня 2016 року слухачі  комунального позашкільного  навчального закладу «Мала академія наук учнівської молоді» Дніпропетровської обласної ради» Андрій Башмаков та Ростислав Підгірний взяли участь у ІІ етапі Школи громадянської і волонтерської участі та патріотичного виховання «Агенти змін» на базі Міжнародного центру дитячої наукової творчості MANLAB.CAMP. Тут учні навчалася, як правильно створювати, презентувати і просувати свої волонтерські проекти та ідеї. Кожна дитина придумувала певну ідею за обраною проблематикою, яку б хотіла вирішити у своєму регіоні або місті. За час школи учням ці проекти допомагали удосконалити і розповідали, як втілювати ідеї з тими можливостями, які є.

    Ішлося також про тайм-менеджмент, навички ефективної презентації, а наприкінці школи хлопці й дівчата отримали чудову нагоду використати ці знання і вже на практиці зрозуміти, як нові вміння працюють у житті, адже свої вже допрацьовані й удосконалені проекти презентували публічно перед журі і своїми колегами – іншими учасниками школи «Агенти змін». Учні отримували призові місця як за глядацькими симпатіями, так і від експертної ради.

    За час школи учні прослухали лекції «Публічні фінанси. Взаємодія з державою», «Бізнес і його роль в суспільстві. Практичні кроки від А до Я», «Особисті фінанси. Як управляти грошима», «Pоль волонтерства у розвитку країни та особистості», відвідали заняття з арт-терапії «Моє місце у світі», а також щодня могли завітати на територію творчості, де відбувався перегляд кіно. Цього року на час проведення школи припав День вишиванки, який 19 травня разом відсвяткували учасники й організатори.