«Найстрашніші книги, які я колись читала, були про війну. Друга світова, Афганістан, Революція. Вигадані війни вигаданих світів. Здавалося, що все це лише історії, які ніколи тебе не торкнуться. Здавалося, що так просто не буває. Що можна просто перевернути сторінку, або зачинити форзаци, щоб усе закінчилося.

А потім війна без стуку приходить у твій дім, і захлопується вже не книга, а твій звичний світ та побут. Руйнується під виття сирен і сотні повідомлень з новин.

Нам пощастило – ми уникнули дуже багато з того, що ламає людей назавжди. Всі криваві жнива відбувалися поруч, та не з нами. Але, здається, до кінця життя ми здригатимемося від вию сирени автомобіля швидкої допомоги. Здригатися – і шукати точку старту втечі. Втеча задля спасіння життя – ось що тепер у нас у крові.

Коли звучить перша сирена ти опановуєш навичку вкладати весь свій світ в один рюкзак. Паспорт, теплі шкарпетки, зарядне для телефону. У тривожному рюкзаку трирічного сина – три десятки улюблених машин. За кадром залишається істерика про іграшки, що довелось покинути. Про них вирішуєш не думати, як і про сукню, яку купила, але ще й не встигла надіти.

У телефоні залишається два-три контакти найдорожчих людей. Кожен дзвінок без відповіді – маленька смерть.

Але у всьому цьому мороку як промені пробиваються люди. Втомлені, стривожені, але безкорисливо доброзичливі. Прикордонники, Червоний хрест на кордоні, абсолютно чужі люди, які садять у свою машину та везуть до сім'ї. У тишу. У безпеку.

Коли говорять про капітал, зазвичай одразу згадують про гроші. Але є й інший капітал, не менш, а інколи ж і більш важливий – капітал соціальний. Я колись ревнувала маму-викладача до її студентів. Тепер відчуваю – все повертається. Мамин соціальний капітал в особі вже колишніх студентів у прямому значенні слів рятує нам життя.

Один дзвінок за порадою став нашим дороговказом. Мама зателефонувала своєму колишньому студенту запитати, чи він знає когось, хто може допомогти. Він відповів, що чекає на нас у Німеччині. Відповів, що може допомогти й сам. І допоміг.

Мій соціальний капітал в особі кращого друга працює майже візитною карткою в манірному німецькому суспільстві. Вогниками на карті спалахують незліченні знайомі по всій Німеччині, які готові допомагати. Абсолютно у всьому – починаючи від стояння з тобою в черзі до чергового соціального закладу і закінчуючи спільною простою прогулянкою (що в момент повного душевного занепаду працює краще дифібрилятора).

Соціальний капітал старої МАНівської родини виниряє із нафталіну минулого не тільки заради спогадів про смішні випадки із захисті і літніх шкіл, а й для нагадування слів давно забутою англійською чи ніколи незнаною німецькою. Життя розкидало нас по країнам і континентам ще раніше війни, але не порвало зв’язок, який у війну стає чимось більш схожим на рятувальний дріт.

У моменти, коли починає давити горезвісна провина того, хто вижив, йдеш волонтерити. Дивишся на тихих і закляклих дітей, плачучих жінок; тремтячими руками хитаєш немовлят, поки неспляча третю добу матуся залпом п’є нестерпно гарячу каву; ненавидиш причетних до війни у ​​такі моменти сильніше, ніж будь-коли в принципі міг ненавидіти. Провина відступає в такі моменти – адже хочеш вірити, що тут, помічницею, ти можеш зробити більше, ніж мамою з дитиною під сиреною.

Після першої ж поїздки перекладачкою на евакуаційному поїзді, прокидаєшся, мабуть, на життя старше, ніж до. На кілька десятків білого волосся сивіше, ніж до. Вчишся слухати і – головне, – чути: прохання, прокляття, історії, сльози, все сказане між рядками. Вчишся експрес-тестом наново усміхатися, щоб розважити дітей, щоб показати дорослим, що життя продовжується (хоч і не завжди сама віриш, що це так).

А життя справді продовжується – і наші українські діти крадькома рвуть бузок по парках і плетуть вінки з кульбаб. Дорослі знайомляться у трамваях та чергах за кавою, впізнаючи одне одного за вимовою і чимось таким схожим у погляді і очах. Розмови все частіше звучать про швидку і неминучу перемогу, ніж про те, хто і що втратив, тікаючи від війни.

Розмови голосно звучать про те, яке щасливе життя буде згодом у новій прекрасній Україні.

Що вона обов'язково буде.

Слава Україні!».

#разомдоперемогимандніпро