«Цієї поїздки ніколи не забуду. 24 лютого о 4 годині Росія почала наступ на Україну. Мирні жителі змушені були тікати від війни. З Дніпра запустили евакуаційні потяги. Моя бабуся в підвалі під час сирени познайомилася з жінкою, яка теж хотіла виїжджати і запросила нас. Рішення прийняли швидко – і за дві години 5 березня ми з мамою відправилися на вокзал, аби потрапити до Львова, а звідти до Чехії. У великій черзі на потяг знайшли Наталю, яка нас чекала з шести ранку.

Ми ходили до каси погрітися, тому що на вулиці було дуже холодно. Вже почало вечоріти, і батько сказав нам, що поїде додому, тому що невдовзі почнеться комендантська година. Спершу до потяга без черги пропускали тільки вагітних жінок. А вже через дві години сказали, що дітям до 10 років теж можна пройти вперед. Мені і сину Наталії було більш як 10. Поліцейський порадив нам пригнутися і пройти з усіма. Це нам реально допомогло.

Ще десь пів години чекали на поїзд. Але далі почалося найстрашніше. Поліцейські почали відкривати огорожу, щоб люди зайшли до поїзда. Спершу ми вишикувалися в групи по 54 чоловік. Почалася паніка і штовханина. Наталія встигла зайти в наш вагон, а ми туди не влізли й пішли назад, в останні вагони. Зайшовши до вагона, побачили, що геть усі купе були зайняті, а деякі вагони взагалі не відкрили. Я був засмучений, що ми з мамою будемо спати в коридорі на маленькому стільчику. В купе було по 12 людей. Решта – в проході.

Я вже перехотів їхати до Чехії, але шляху назад не було.

До речі, чому саме в Чехію? Тому що там на заробітках живуть батьків брат з дружиною. Вони нас і обіцяли прийняти.

Вже стемніло, але в поїзді ніхто не спав. Тому що деякі хвилювалися, тим самим не давали іншим людям спати. Маленькі діти плакали, і ніхто не спав. Один мужчина поряд з купе давав мамі посидіти, тому що вона сиділа на рюкзаку, бо стілець був дуже маленьким.

Ми з мамою мінялися місцями, щоб мама теж могла посидіти. Найбільше дратувало мене те, що люди постійно ходять через вузенький прохід, і треба прибирати ноги. Вже ранком поїзд зупинився і стояв довго. Люди почали панікувати і почали масово наливати воду у всі місткості. З великою затримкою поїзд нарешті зрушив з місця. На зупинках нас підбадьорювали волонтери, приносили фрукти, пиріжки з вишнею та біляші. Також малювали для підтримки. Нас це підбадьорювало і надихало йти далі. Вже через деякий час провідник нам сказав, що треба одягатися, поїзд зупиняється.

Але ми простояли ще півтори години. Усі вдягнені й спітнілі. Поїзд нарешті зупинився. Я дуже зрадів, коли вдихнув свіжого повітря доброзичливого Львова і почув цей запах свободи. Виявилося, що нас привезли не на центральний вокзал. Ми подзвонили Наталії для зустрічі, але вона не взяла телефон.

Ми засмутились, що далі будемо самі, але брат батька нам надіслав вже квитки на автобус до Чехії. Ми почали шукати електричку на вокзал, щоб переночувати. Але, на превеликий жаль, усі електрички були забиті повністю.

Ми вирішили добиратися до вокзалу пішки. По дорозі познайомились з жінкою і її мамою, які тікали з Харкова. По дорозі нам ця жінка розказувала про те, що відбувається в Харкові. Дуже важко було все це слухати, і навіть серце стискалось від болю. Один львів’ян показав нам дорогу до реєстраційної для біженців, тому що до вокзалу було дуже далеко.

Нарешті ми дістались до реєстраційної, зайняли чергу і чекали. Чекати довелось не так довго, але мене мучив холод і голод. Ми вирішили накинути ковдру, яку дали нам біля входу поліцейські. Втамувати голод вирішили в ресторанчику. Там нас нагодували рисом, напоїли чаєм, ми зігрітися і згадали про чергу. Прибігши до черги, ми показали свій багаж, пройшли в реєстраційну і рушили шукати запропоноване нам житло. Але знайти його нам швидко не вдалося, правду кажучи, ми заблукали. Почалася комендантська година, а ми з мамою все шукали житло. Нас зупиняли поліцейські і військові з проханням пройти в житло. Вони нам допомогли з дорогою і попросили увімкнути місцеперебування на телефонах.

Через 20 хвилин ми знайшли наше помешкання. Це була дуже красива школа, біля якої стояв пам’ятник Степана Бандери. Тут нас зустріли, показали роздягальню, туалет, їдальню і спортивний зал, де ми розклали речі і в їдальні випили чай з печивом. Потім пішли спати в спортивний зал.

Далі була ніч. Мені заснути не давав храп людей, які розмістилися в спортивному залі. Але все ж таки хоч можна нарешті було розправити ноги.

Зранку поснідали й почали заряджати телефон. Чекали ми довго, десь дві години. Відписались усім родичам, що все гаразд.

Після обіду я з мамою пішли скупляться для поїздки за кордон. Перед цим ми запитали у місцевого, який сказав, що біля школи є АТБ. Але ми знайшли магазин «Близенько». Він реально був близенько від нас. Це як мінімаркет, там ми скупилися і пішли в магазин випічки, в якому купили дві мініпіци та 6 горішків, які зроблені з печива з вареним згущеним молоком і вже зі справжніми горіхами. Також ми пішли в магазин канцтоварів, де купили зубні щітки та зубну пасту.

Мені сподобався Львів. Тут зустрілося нам багато доброзичливих людей і багато тих, хто хотів допомогти. Я раджу всім поїхати до Львова, якщо є така можливість.

Ми доїхали до автовокзалу, і біля кафе «Чарка» нас чекав автобус. Заплативши гроші, ми сіли, розмістившись у зручні крісла, попрямували до Чехії.

Ніч була довга, стояли на кордоні 6 годин. На одній зупинці (вже в Чехії) люди повинні були вийти, а потім автобус далі відправляється. А ми не почули цього і мама вийшла в туалет. Автобус відправляється, а мама не прийшла. Я запанікував і побіг шукати маму.

Мама в той час вийшла через інший вхід, зайшла в автобус і побачила, що мене немає. Вона теж панікувала і почала шукати мене. Вже знайшовши один одного ми не на жодній зупинці не ходили в туалет. Ще через деякий час ми прибули в Пльзень, і нас забрав батьків брат з дружиною на своїй машині. І вже на нас чекали неймовірні пригоди в Чехії, а це вже зовсім інша історія.

Ось так враз війна вигнала нас із рідної домівки, розлучила нашу родину, бо тато і бабуся лишилися вдома. Ми щодня слідкуємо за новинами з України з вірою в її перемогу. Хочеться повернутися додому, в Україну».

#разомдоперемогимандніпро