«У моєму житті завжди було багато барв, кольорів. Воно було просто щасливим, у ньому я насолоджувалася, вибирала, планувала, керувала собою і своїми бажаннями. Але все змінило 24 лютого 04.00 ранку: вибухи, страх, нерозуміння , що буде далі...

    Почалася війна, жахлива війна, про яку жодна людина не могла подумати і уявити. За два тижні в нашій школі почалися тренувальні евакуації та розмови про війну. Це дуже налякало, але я до останнього думала, що ненасправді.

   Війна застала мене у ліжку із запаленням легень. Було дуже важко. Я пам ́ятаю цей день як сьогодні, через деякий час у мене підтвердили хворобу, в школу вже не ходила і не встигла насолодитися останніми шкільними днями.

    Звечора всі жили звичайним буденним життям, а вранці я почула як прокинулися батьки, бо татові треба було на роботу, а я спала і чула , що вони про щось схвильовано говорили, але не могла зрозуміти про що. Потім тато пішов на роботу, і приблизно через 10 хвилин повернувся. Я не розуміла чому так, такого ще ніколи не було, на годиннику була 6:17. Зайшла в соціальні мережі, у відомі пабліки та побачила, що почалась війна... Я відразу все зрозуміла і пішла до батьків, які повідомили, що чули постріли о 4.00 ранку. Ми прийняли рішення евакуюватися: у бабусі є будинок, в якому два підвали, ми вирішили поїхати туди. По дорозі на всіх заправках було дуже багато людей, у всіх магазинах стояли черги. Всі говорили, що ніч буде дуже страшною, і мама почала готувати теплі речі, ліхтарі, пледи, документи,тому що не знали, як буде далі.

    У нас було достатньо їжі на деякий час .

   Спочатку ми жили у розпачі: як це так сталося, що буде далі ? У Дніпрі перші дні не було повітряної тривоги, але через декілька днів вона застала і нас, ми всі почали спускатися у підвал. Мені було дуже тяжко зі своєю хворобою. В підвалі було сиро та холодно. Туди ми спускались по 2-3 рази за ніч.

   Всі ці страшні дні ми думали виїхати за кордон, де буде безпечніше, але все ж таки залишилися зі своєю родиною у Дніпрі. Через мою хворобу ми були вимушені їздити по лікарнях. Але через те, що в країні військовий стан, нас не дуже хотіли приймати і доводилося чекати дуже довго.

    Коли настала весна, а разом з нею і свято 8 Березня, мені було дуже дивно, коли всім жінкам, дівчат кам бажали в цей день мирного неба над головою, до цього часу я не усвідомлювала значення цих слів. Коли почалося дистанційне навчання в школі, можна було хоч якось відволікатися від цього жаху, але не вистачало спілкування зі своїми друзями, однокласниками, більшість з них виїхали за кордон. Від цього ставало ще сумніше. Кожен день у своєму особистому щоденнику я писала про те, що відбувається, яка ситуація в місті, і з кожним днем все було складніше і страшніше.

   Від початку війни ми всією родиною допомагаємо ЗСУ, нашим захисникам, біженцям з різних міст, які потребують одягу, їжі та житлових умов.

    Війна зробила нас сильнішими. Вона показала, що за держава Україна, який незламний народ український, якого ніколи нікому не здолати. А найголовніше - війна показала цінність життя.

      Життя триває, і треба йти далі, разом до перемоги!»

       Залишаймося в безпеці, будемо здорові, будемо сильні!

       Все буде Україна!

      #разомдоперемогимандніпро