«Він страждав за Україну.

 За вікном ніч, ніч - ясна. У вікно заглядає місяць, жовтий, незвичайних розмірів, як велика тарілка. Небо видається високим і глибоким, зорі замерехтіли. Їх не багато, але від їхніх поглядів чомусь так затишно і спокійно. Закінчився звичайний день. Батьки повернулися з роботи. Ми з сестрою братом уже підготувалися до уроків наступного навчального дня, виконали всі домашні завдання. Мама всіх покликала до столу, вона приготувала вечерю. Наша родина смакувала неньчини млинці.

Ми всі любимо вечірній час доби, адже маємо можливість поспілкуватися між собою, про щось розпитати, порадитися, поділитися враженнями прожитого дня, просто порадіти одне одному. Після вечері, зазвичай, ми сім’єю збираємося у вітальні, аби продовжити наші розмови, от і сьогоднішній вечір не став винятковим.

Я повідомила рідним, що вчителька української літератури запропонувала взяти участь у заході, зокрема долучитися до патріотичної онлайн рубрики “Генетична пам’ять нації”, до написання статей про події або видатних діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток українського суспільства та вплинули на формування української нації.

Мій тато підтримав таку пропозицію. Він поділився інформацією про В’ячеслава Чорновола, якого поважав, яким захоплювався. Тато повідав нам із сестрою багато цікавого: ким був, яке було в нього дитинство, як жив, хто були його друзі, як загинув, навіть про сина його – Тараса. За розповідями час швидко сплинув - пора йти спати.

 Тепер я лежу у своєму ліжку, дивлюся на місяць, на зорі і думаю: може, написати статтю про В'ячеслава Чорновола? А в моїй уяві, наче кадри фільму, проходило життя, як тепер я дізналася, справжнього патріота своєї батьківщини. Дитинство має бути у кожної дитини безтурботним, але не у нього. Ще хлопцем він цікавився недитячими питаннями. Можливо тому, що його батьки ділилися з ним своїми дорослими думками про Україну, про долю українців, а можливо, тому, що читав твори Тараса Шевченка, у яких наскрізно проходить тема знедоленої неньки-України; а може, в ньому говорила кров предків – люблячих синів свого народу. У будь-якому разі, ще навчаючись у школі, В’ячеслав переймався становищем української мови в державі, яка називалася Радянським Союзом.

  Він тоді вже розумів, як несправедливо принижується наша мова, як не можна вголос говорити про свою любов до України, як неоднозначно ставилися в суспільстві до щирих українців. Проте збагнути, чому саме так? - не міг. І все своє подальше життя він присвятив тому, аби довести: Україна – велика, багата своїми талантами, прекрасна своїми людьми, чудова своєю мовою, горда своїми героями, своєю історією - країна. Країна козацької волі, країна Великого Кобзаря і мужнього Каменяра, сильної духом Лесі Українки і гордого сина Степової Еллади – Євгена Маланюка.

 Уже в юнацькі роки, будучи студентом, В’ячеслав Чорновіл свої ораторські й організаторські здібності спрямовував на втілення своєї (і багатьох інших українців) мрії - жити в незалежній, „вольній” Україні. Він брав активну участь у студентських патріотичних гурках, виступав на зборах, мітингах, писав публікації – і все в ім’я України. Він хотів бачити свою Батьківщину не в складі Радянського Союзу, а самостійною державою, де панувати буде державна мова – українська, де українці мислитимуть і говоритимуть рідною мовою, де свято берегтимуться традиції і звичаї українського народу, і найголовніше, де українці будуть по-справжньому браттями, як заповідав Тарас Шевченко. Всього цього хотів В’ячеслав Чорновіл, цього прагнула його душа, цього бажало все його єство. Але в Радянському Союзі так не можна було думати, говорити і діяти. Йому зразу ж начепили тавро „націоналіст”, його почали переслідувати, арештували, кинули до в’язниці. Він багато років провів у таборах для політв’язнів, підірвав здоров’я.

 Мені важко уявити, як боліло його серце, як розривалася його душа від розлуки з рідною землею, як страждав мозок, усвідомлюючи безвихідь. Та не занепав духом В’ячеслав Чорновіл, не втратив надію на здійснення мрій українців. Я, хоч і не маленька, а все-таки дитина, намагаюся збагнути, зрозуміти, уявити все, що довелося пережити йому! - сміливому, мужньому, відданому своєму народу, своїй батьківщині і своїй справі. Мені стає моторошно.

 Водночас я в захопленні від такої нескореності, витривалості, терпіння, якими наділений був В’ячеслав Чорновіл. Тато мій також у захваті від його життєлюбства, вміння боротися і не здаватися, каже, що таких людей називають титанами, героями, патріотами. Після тюремних тортур Чорновіл ще з більшою завзятістю боровся за волю України. Створив політичну організацію Народний Рух. Організовував акції „За незалежну Україну”, був найактивнішим учасником розбудови суверенної України після проголошення незалежності нашої держави.

 Сьогодні про В’ячеслава Чорновола ми говоримо в минулому часі: жив, працював, хотів, боровся, страждав... І чомусь так тоскно на душі, боляче стискається серце. Сьогодні йому було б усього 81 рік, він міг би ще жити і багато зробити для своєї України. Ми могли б його бачити, слухати і чути. Якби так було!

 Якби мої сучасники, і дорослі, і діти, захотіли бути такими, як В’ячеслав Чорновіл, якби всі мислили і діяли, як Він; якби всі були такі небайдужі до долі України й українців, як він, тоді б і життя наше стало б кращим. На жаль, його – видатного політичного діяча, щирого патріота, вірного сина своєї Батьківщини – не повернеш.

 Шкода, що немає зараз В’ячеслава Чорновола і що справа його завмерла”, - так говорить мій тато. Так думаю і я, хоч багато чого не розумію в цьому житті. Мабуть, так думає і місяць на небі, що таким гарячим кольором горить прямо напроти мого вікна; мабуть, так думають і зорі, що вже не мерехтять, а світять. І думки не дають заснути».

 Витримаємо, переможемо, відбудуємо!

 Віримо в перемогу, підтримуємо ЗСУ.
 Все буде Україна!  
 #генетичнапамятьнаціїмандніпро