«24 лютого. День після якого життя кардинально змінилося, і більше ніколи не стане колишнім.

  Ранок почався о 4:00, коли мене розбудила мама і зі страхом в очах сказала: "Дашенько, вставай, війна почалась". Тоді мій світ начебто перевернувся. Я сиділа хвилин 20, і просто не розуміла що коїться. В той ранок я вперше побачила вибух.. Це був найжахливіший ранок який я запам'ятаю назавжди. Після почалися збори, метушня, страх, і відчай як жити далі.. Під вечір ми прийняли рішення їхати до дідуся на дачу, яка знаходиться за містом, там було набагато безпечніше. Подальший місяць ми жили там.

  Жити там виявилося не так і легко, тому що до цього взимку там ніколи не жили. Було холодно, ми спали втрьох на одному ліжку, рубали з татом дрова, і хоч якось не падали духом. Через деякий час тато поїхав у місто допомагати бійцям і розвозити гуманітарну допомогу. Але потім 15 березня, тато подзвонив і сказав: "Збирайтеся, ви їдете до Чехії". На наступний ранок о 5 годині ми виїхали.

  Спершу ми їхали 2 доби з татом до Чернівців. В дорозі все було доволі спокійно. І коли почало темніти, постало питання де ночувати? І тоді за допомогою волонтерів ми знайшли місце де можна переночувати. Місце ночівлі було на матрацах, у спортивній залі школи. Ми спали в куртках, але було якось спокійно на душі, і тоді вперше за 3 дні вдалося виспатися.

  Рано вранці ми вже їхали на автовокзал. Звідти ми повинні були доїхати на автобусі до самої Чехії. Було дуже сумне прощання з татом.. ми дивилися і не розуміли коли ми зможемо ще побачитись, і чи побачимось взагалі... На кордон з Польщею ми приїхали вночі, і стояли 8-9 годин. І ось 5 ранку, ми нарешті перетнули кордон. Далі була 9-годинна дорога до Пльзеня. Там нас прихистили дуже добрі люди, які як тільки могли допомагали нам, і в ніяку не брали в нас гроші за дах над головою.

  Перший місяць було дуже важко у чужій країні не розуміючи мови, але потроху ми освоїлися.  Коли почалося дистанційне навчання було трішки важко, тому що була різниця в часі. В той час дуже хотілося опинитися вдома, сидячи за рідною партою, зі своїми однокласниками. У квітні наші друзі також приїхали до Чехії, і господарі погодилися, щоб вони жили з нами. Ми жили в шістьох, в одній квартирі.

  У червні ми прийняли рішення їхати додому, тому що дуже скучили за татом і рідним Дніпром. Додому ми їхали 18 годин на автобусі, і потім ніч на поїзді. Приїхавши в Дніпро, я зрозуміла, що саме я та мої однолітки в майбутньому будемо рушіями позитивних змін в нашій країні. Тому зараз наша, як восьмикласників,  головна задача наполегливо навчатися, що ми й робимо, наближаючи нашу перемогу».

Залишаймося в безпеці, будемо здорові, будемо сильні!

Все буде Україна! 

#разомдоперемогимандніпро