«Мене звати Микита, мені 15 років, навчаюсь в НВК № 131 м. Дніпро, займаюся спортом та цікавлюся історією. Зараз пишу науково-дослідну роботу для Всеукраїнського конкурсу-захисту   науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук України. Тема роботи: «Варшавське повстання в політиці пам’яті та історіографії». Прийшов до цієї теми я не випадково, до неї мене підштовхнула війна.

  24 лютого 2022 року росія напала на Україну. Того ранку я прокинувся о 5:40 від дивних звуків, не звернувши на них уваги я продовжив спати. Згодом прокинувся о 7 ранку і за традицією пішов вигулювати собаку. Виходячи з квартири бачив картину: сидить мама з батьком на кухні, на мамі не було обличчя, а батько сидів весь блідий. Я нічого не підозрюючи, вийшов на вулицю і тут зателефонував товариш і каже: «Микита, справи кепські». Тоді я  зрозумів, що почалось... Коли повернувся до дому, батько сказав, що до школи я не піду, треба збирати речі і їхати до бабусі.

  Наша родина мешкає на Лівобережному-2.  Поблизу мого будинку є заправка з банкотом. Стільки людей і автомобілів в житті не бачив. Бабуся живе біля «Нашої Правди» у приватному будинку, щоб до неї прибути, треба їхати через Калинову, а потім через Слобожанське. На той час на всіх цих вулицях були затори.. Таких заторів на лівому березі ніхто не бачив. Це й зрозуміло, бо з нашого будинку виїхало приблизно 20 родин. Дім став напівпорожнім, як і наш двір. Влітку я катаюсь на велосипеді й завжди їжу старими вулицями, щоб об'їхати Калинову, тому одразу показав татові коротку дорогу. Ми приїхали до бабусі за 15 хвилин, тоді я в перше в житі почув повідомлення про повітряну тривогу. Тепер я спускався в погріб не за огірками, а для того, щоб сховатися. Це було, якщо чесно, дуже дивне відчуття.

  28 лютого о 19 годині ми були на залізничному вокзалі. Заздалегідь придбали звичайні купейні білети на мене, брата та маму. Ми думали, що їдемо з міста лише на один тиждень. На пероні ми очікували на наш потяг, людей було не багато, всі з білетами. Потяг прибув, але нам провідник не відкривав двері, сказав, що все забито і місць немає. Ми показали білети й нас запустили. Такого жаху я ніколи не бачив. На нашому місці сиділо 10 осіб замість 2. Батька в потяг не пустили, щоб не заважав, нікого з чоловіків не пустили. Ми залишили лише мій рюкзак. Тільки вирішили попрощатись з батьком, потяг рушив і з того часу ми не будемо бачитися з татом 6 місяців.

  В купе нас було шестеро. Мама з братом лежали на полиці, я спав на підлозі. Усі вікна були закриті, світло ні в кого не ввімкнено. Наш потяг затримали через обстріли під Білою Церквою. Були такі випадки, що мами просто садили своїх дітей де було місце, а самі сиділи на підлозі. О 3 годині ночі провідник сказав, щоб ми пішли з наших місць, він хоче підсадити інших. Мама просто взяла і закрила двері. Ми приїхали до Львова. Я відкриваю двері й бачу, що люди просто сидять на підлозі всю дорогу. Ми вийшли з вагона, у Львові було багато людей. До потяга Львів-Пшемишль черга була аж із входу на вокзал. Нас забрали мамині друзі.

  У Львові ми були 3 дні, а потім нас підвезли до Краківця. У Польщі волонтери запропонували доїхати до Варшави. Так ми опинилися в столиці Польщі. У Варшаві ми пробули пів року, за цей час я встиг обійти всі парки та музеї. Також трохи поволонтерив.

  Дізнавшись, що я побував в музеї «Варшавського повстання» та яке враження він на мене справив, моя вчителька історії - Юлія Борисівна, запропонувала підготувати роботу про політику пам’яті поляків стосовно Варшавського повстання.

  Я розпочав написання науково-дослідної роботи. Для цього збираю матеріали в бібліотеках Львова, Києва та Дніпра, опрацьовую електронні ресурси. Моє сумлінне навчання та підготовка наукової роботи є надзвичайно важливі у ці важкі для України часи, бо зараз війна йде на всіх фронтах, в тому числі й на освітньому та науковому».

Залишаймося в безпеці, будемо здорові, будемо сильні!

Все буде Україна!   

#разомдоперемогимандніпро