День українського кіно – національне професійне свято працівників кінематографії, а також його відданих поціновувачів.

  Отримав статус офіційного державного професійного свята в 1996 році. 12 січня 1996 року другий Президент України Леонід Кучма підписав Указ № 52/96 «Про день українського кіно».

  Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. Кілька років по тому, в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс. На час винайдення кіно вважалося атракціоном, «рухомою фотографією»; воно багато запозичувало з літератури і театру.

  В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускались комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

  З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках ХХ ст. Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937). Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.

Новітній український кінематограф, долаючи різноманітні виклики, час від часу все ж радує глядача якісними кінострічками: варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка.

Саме час заглибитись у світ українського кінематографу

Земля (1930)

Легендарний фільм Олександра Довженка, який приніс йому світову славу. «Земля» вважається справжнім гімном праці, землеробству і людині. Довженко першим у світовому кіно висловив світогляд, який якісно відрізняється від усього зображуваного раніше. Це світогляд нації хліборобів, поетизація природи і праці. Режисер зняв гранично просту, але дуже драматичну історію селянської родини в епоху колективізації. Однак тут фірмові прийоми зйомки Довженка з довгими пейзажними планами стали справжнім тріумфом форми над змістом. Після виходу «Земля» була дуже популярна за кордоном (і досі її вивчають у світових кіновузах). Світові критики називали Довженка «Гомером кінематографа», тоді як у Радянському Союзі стрічка була заборонена до 1958 року через надмірний натуралізм, пантеїзм і зневажливе освітлення класової боротьби.

Тіні забутих предків (1965)

Десятки років ворогують два давніх гуцульських сімейних клани. Але серед озлобленості й помсти зароджується чиста і світла любов молодих паростків цих великих родин – Івана та Марічки. Багато випробувань доведеться подолати коханим, перш ніж поєднаються їхні серця… Така собі масштабна варіація прочитання історії Ромео та Джульєтти (за твором Михайла Коцюбинського), тільки з поправками на українську ментальність, принесла режисеру Сергію Параджанову світову популярність.

Камінний хрест (1968)

Екранізація двох новел Василя Стефаника, класика української літератури. Трагічна доля селянина Івана Дідуха, який в пошуках легкого хлібу та кращої долі вирішує перетягнути родину в Канаду. Дуже цікаве поєднання виключної галицької поетичності, пейзажності та традиційних вірувань із новішою, «осучасненою» мораллю. Уся трагедія Дідуха в тому, що він ніби вириває себе з корінням із «чорнозему» – общини. І далі має сам нести «свій хрест» та відповідати за власні вчинки – один проти цього ворожого світу. Фільм на межі італійського неореалізму, занадто психологічний, аби вважатися просто «поетичним кіно». Актуальний досі.

Вечір на Івана Купала (1968)

Це режисерський дебют Юрія Іллєнка, але фільм настільки розкішний, багатозначний та непростий, що не міг не потрапити до цього списку. Власне, в чому його головна особливість? Саме тут Іллєнко зформував творчий метод так званого «поетичного кіно». Він шукав таку пластичну мову, яка могла би поєднати національні традиції, глибини народної культури з психікою та свідомістю сучасної людини. І знайшов! Переповідати сюжет класичного твору Миколи Гоголя немає сенсу – просто подивіться. Режисер зміг відбудувати в межах одного фільму цілий світ, де реальність і небилиці існують по сусідству; мрії та пророцтва збуваються, навіть кара за заподіяне зло насправді існує – в самій душі людини, яка його вчинила.

Білий птах з чорною ознакою (1971)

Дуже ризикове, багато в чому революційне для свого часу кіно. Юрій Іллєнко ризикнув власною поетичною кіномовою заговорити про драматичні події нещодавнього минулого – боротьбу за утвердження соціалізму на західноукраїнських землях перед Другою світовою й одразу після неї. Батько, щоб родина вижила в період тотального зубожіння, вирішує продати синів у батраки – така у фільму сюжетна зав’язка. «Білий птах з чорною ознакою» має в собі багато рис героїчного народного епосу, в деяких деталях відчувається автобіографічність матеріалу, особливо в усьому, що стосується зображеного тут міфу про дитинство у горному селі, перших душевних переживань на трагічному тлі історії.

Іду до тебе… (1971)

Маловідома, недооцінена лірична кіноповість про трагічне кохання Лесі Українки до революціонера-марксиста Сергія Мержинського. Саме після його смерті вона буквально за одну ніч написала один із найвідоміших своїх творів, поетичну містерію «Одержима» про тяжку внутрішню боротьбу ліричної героїні. Фільм знятий за сценарієм Івана Драча.

Пропала грамота (1972)

Фільм «Пропала грамота» – чи не найкраща іллюстрація українського психологічного архетипу в кіно. Непереможний життєствердний дух, наявний в усіх карнавальних формах і символах, відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили і волі до життя, відчуття безперервного часового плину і вічного оновлення світу, в якому ще не сказане останнє слово, – все це стверджує українців як націю, дає надію на краще майбутнє. Такі відчуття викликає довершена робота сценаріста Івана Драча, режисера Бориса Івченка, зіркового складу акторів на чолі з Іваном Миколайчуком, які створили справжній шедевр українського кінематографа, що є актуальним у всі часи.

Тривожний місяць вересень (1977)

Екранізація однойменної повісті Віктора Смірнова. Головний герой, демобілізований через поранення Іван Капелюх – людина з невиразною зовнішністю, якій доводиться відіграти ключову роль у політичному та соціальному майбутньому рідного села. Буквально боротися за нього в ролі керівника винищувального загону, який воює – у тільки-но очищеному від фашистів місці – із місцевими бандитами. Капелюх розуміє свою виключну місію просто як справу, яку він має виконати за будь-яких обставин – і в цьому поетичність фільму, у щоденному героїзмі та самовідданості, дуже раритетних станом на сьогодні якостях.

Вавилон-ХХ (1979)

Одна з найкращих ролей Івана Миколайчука, естетичного символа українського поетичного кіно, який виступив і режисером фільму. Коли письменницю Марину Гримич запитали про її улюблений український фільм, вона не задумуючись назвала саме «Вавилон-ХХ», додавши, що це «архетипічний фільм, твір, в якому закодовано всю базову інформацію про українців». Там і справді є усе: любов і смерть, гріх, специфічний народний гумор та мандруючий народний філософ із цапом Фабіяном, класичний фольклорний сюжет «пошуку старовинних скарбів». І не тільки!

Лісова пісня. Мавка (1980)

«Лісова пісня» – знаменита казка-феєрія, написана Лесею Українкою за 2 роки до смерті. За фантасмогоричністю сюжету криється реальний досвід і життєва драма людини, яка все життя, як відомо, хворіла та лікувалась. Тому у «Лісову пісню» поетеса вклала усю свою тугу за повноцінним людським існуванням, тугу за «справжнім життям», від якого здорові люди часто тікають у світ (цифрових ілюзій). Особливо актуальним фільм видається зараз, коли людина губиться серед додатків на своєму телефоні і зовсім забуває про грубу плоть життя, яка і приносить справжнє задоволення від власного існування.

Польоти уві сні та наяву (1982)

Сергій Макаров відзначає своє 40-річчя. До цього дня він легко йшов життям. Його кредо – брати, нічого не даючи, – стикаючись з реаліями повсякденного життя, привело Сергія до межі, за якою лежить або початок нового життя, або повний моральний крах. Вибір за ним. Режисер Роман Балаян створив неймовірно вільне «кіно, що дихає», про драму людського існування, а точніше, про драму будь-якого творця, художника, мрійника. Поки він живе за власними законами і правилами, підкорює їм реальність – усе чудово, така людина ніби «літає» над світом (власне, це і віддзеркалює назва фільму). Однак коли романтику доводиться спуститись у лоно земної дійсності, в побутову прозаїку нашого існування, його душа може не витримати – і тріснути назавжди.

Голод-33 (1991)

За цей фільм режисер Олесь Янчук отримав 1-й приз Міжнародного кінофестивалю кінематографічного спадку у Франції, одним із перших так голосно заявивши про цю трагедію українського народу. І, власне, започаткував певний «тренд» сучасного українського кіно, яке поки що дуже боязко і неквапом, але наближається до своїх найсвіжіших ран та болячок, аби принаймні подивитись на них у дзеркало кінематографа.

«Хайтарма» (2013)

Перший кримськотатарський повноформатний художній фільм і перша художня картина про депортацію кримських татар. Режисер фільму і виконавець головної ролі – Ахтем Сеітаблаєв.

Фільм вперше представили в Україні 17 травня 2013 року в сімферопольському кінотеатрі імені Тараса Шевченка, напередодні Дня жалоби за жертвами депортації кримськотатарського народу, а з 18 травня 2013 року фільм демонструвалася в кінотеатрах Сімферополя, Керчі, Білогірська, Феодосії, Судака, Євпаторії, та Кіровського.

«Кіборги» (2017)

Історія про оборону Донецького аеропорту українськими військовими під час російсько-української війни. Режисер Ахтем Сеітаблаєв змальовує бойове чергування на стратегічному об’єкті добровольців в один із найбільш напружених моментів оборони летовища – у вересні 2014 року.

Найкращий фільм року за версією національної кінопремії «Золота дзиґа».

*Трейлер

«Чужа молитва» (2017)

Фільм Ахтема Сеітаблаєва розповідає про молоду кримськотатарську дівчину Саїде Аріфову, яка під час Другої світової війни, ризикуючи власним життям, врятувала 88 єврейських дітей-сиріт, проте ця історія не підтверджується Яд Вашем.

У серпні 2017 року стрічка взяла участь у відборі на висування фільму від України на ювілейну 90-ту кінопремію «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».

«Додому» (2019)

Батько та син везуть на поховання до Криму сина і брата, який загинув під час українсько-російської війни.

Повнометражний дебют 26-річного режисера Нарімана Алієва представляв Україну в лонглисті «Оскара», також стрічка має відзнаки міжнародних кінофестивалів в Одесі та Стамбулі.

*Трейлер

«Ціна правди» (2019)

Журналіст Ґарет Джонс здобув визнання після інтерв’ю з Адольфом Гітлером, яке він мав на меті закріпити розмовою з Йосипом Сталіним. Представник видання Western Mail отримав дозвіл на відвідування Радянського Союзу, але попри заборону відвідав й Україну. Джонс став першим журналістом, який розповів світу про жахіття Голодомору як геноциду українського народу.

Польська режисерка Агнєшка Голланд розповідала історії Голокосту й останніх років Бетховена, а також зняла кілька епізодів «Карткового будинку», а тепер екранізує справжню історію про Голодомор. Прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі в Берліні.

*Трейлер

Інший Франко (2020)

Біографія Петра Франка, сина Івана Франка – це авантюрний роман з купою загадок і таємниць. Пілот і винахідник, засновник «Пласту», згадки про нього зникають влітку 1941 року.

Історія дружби, суперництва і кохання – «Інший Франко» режисера Ігоря Висневського вийде у прокат у 2020 році. В ролях В’ячеслав Довженко і Ахтем Сеітаблаєв.